ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ У СИСТЕМІ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ

cwater

Хвесик М.А., Мандзик В.М.,

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України.

Необхідність інтеграції України у світову мережу водних відносин, доцільність імплементації у національну водну політику та водогосподарський менеджмент передового зарубіжного досвіду, посилення бюджетно наповнюючої ролі залучення водних ресурсів до господарського обороту вимагають формування сучасного інституціонального каркасу еколого збалансованого водокористування. Принциповими моментами при цьому мають бути відмова від галузевого підходу при проектуванні й формуванні регіональних водогосподарських комплексів та окремих складових водного господарства і перехід до функціонально-територіального підходу регулювання водокористування.

З огляду на це інституціональне забезпечення водокористування потребує вдосконалення в напрямку вмонтування в систему водних відносин нових інституціональних ланок водокористування, які дадуть можливість посилити капіталізацію і комерціалізацію водогосподарської діяльності, усунути з економічного обороту синдром безгоспності та безоплатності водної складової продуктивних сил, сприяти розбудові регіональної водоохоронної інфраструктури.

Уже давно стало аксіомою, що регіони України відзначаються значною диференціацією щодо запасів водних ресурсів як поверхневих, так і підземних. Усе це вказує на необхідність поглибленого дослідження рівнів водозабезпеченості регіонів України з метою максимально ефективного використання водних ресурсів у регіональних господарських комплексах. Регіони України різняться за масштабами водоспоживання, величиною негативного впливу на природні водні об’єкти, системами та потужностями очищення стічних вод, наявністю транзитного стоку і транскордонних водотоків.

Вказані вище фактори підтверджують необхідність розробки таких інструментів національної водної політики, які максимальною мірою враховуватимуть регіональні особливості водозабезпеченості та водоспоживання, усуватимуть адміністративні й відомчі штампи при формуванні інструментальної бази стимулювання водоохоронної діяльності та комплексного використання водних ресурсів для конкретного адміністративно-територіального утворення. Дана проблематика вже доволі тривалий час піднімається у працях С.Дорогунцова, Б.Данилишина, Л.Горєва, М.Паламарчука, А.Яцика, М.Хвесика, Я.Мольчака, В.Сташука, Д.Прейгера, П.Гожика, Е.Дегодюка, О.Дезірона, Л.Лазаренка, В.Голя та, А.Кузіна та багатьох інших (3, 4, 6, 9].

Вода відноситься до ресурсів комплексного, багатоцільового і конкуруючого використання, тому при прогнозуванні розвитку і розміщення продуктивних сил необхідно визначити пріоритети використання водних ресурсів.

Перш за все перевага повинна надаватися задоволенню потреб населення в питній воді і водозабезпеченні населених пунктів. В Україні норма питомого водоспоживання становить 290-350 літрів за добу на одну людину (залежно від району території) і на перспективу вона залишиться без змін. Тільки після повного задоволення потреб населення в питній воді та комунальному водозабезпеченні можливо розглядати варіанти використання водних ресурсів на інші цілі. На другому місці за пріоритетністю повинно бути водозабезпечення сільського господарства, насамперед тваринницьких галузей, а також зрошувального землеробства, кормовиробництва й овочівництва (3).

Третє місце посідає водозабезпечення промисловості, енергетики і транспорту. При прогнозуванні розвитку та розміщення промисловості необхідно орієнтуватися на досягнення науково- технічного прогресу, можливості впровадження безводних і маловодних технологій, переведення підприємств на зворотне водозабезпечення, комбінування, кооперування та комплексування виробництва з метою повторного, багаторазового і комплексного використання води у різних галузях і технологічних процесах.

В усіх випадках у процесі вирішення питань, пов’язаних з розвитком і розміщенням продуктивних сил, необхідно забезпечити раціональне й економне використання водних ресурсів, особливо у безводних і маловодних регіонах, де природні екосистеми найбільш чутливі до антропогенного навантаження.

Вдосконалення системи управління водними ресурсами та активне впровадження сучасних форм водокористування має базуватися на аналізі основних тенденцій використання водних ресурсів у системі суспільного відтворення. Лише на основі оцінки обсягів забору свіжої води, її використання в різних сферах господарської діяльності, втрат при транспортуванні, обсягу водовідведення та скиду забруднених вод можна приймати відповідні рішення про обмеження споживання водних ресурсів або ж розширення масштабів їх залучення у сферу обігу капіталу. При цьому варто прослідковувати тенденції водокористування за якомога більший проміжок часу, щоб мати можливість показати функціональні взаємозв’язки між окремими показниками водоспоживання, його просторово-часові обмеження, прогнозувати обсяги водокористування на короткострокову та далеку перспективу виходячи зі структурних зрушень у національній економіці.

Необхідність урахування водного фактора в господарській діяльності людини об’єктивно випливає із принципової моделі освоєння природних ресурсів, змісту екологічної, соціальної та економічної оцінки природного середовища і особливостей водних об’єктів як важливих складових природного базису суспільства. Водні об’єкти є природною основою матеріального виробництва, які з допомогою праці людини стають джерелом створення нових споживчих вартостей. Розвиток продуктивних сил на базі водних ресурсів об’єктивно призводить до дефіциту останніх. Для їх поповнення й охорони від забруднення держава повинна направляти у водне господарство все більше засобів, питома вага яких у сукупних затратах на виробництво продукції у водомістких галузях промисловості досягає 25% і більше (7, с.534-535).

Вибір пріоритетних напрямів розвитку водогосподарського комплексу має базуватись на дослідженні основних тенденцій залучення водних ресурсів у господарський оборот. Якщо аналізувати основні тенденції залучення водних ресурсів у господарський оборот за період з 1980 по 2006 роки, то необхідно зазначити, що суттєвих зрушень щодо раціоналізації та екологізації водокористування так і не відбулося. Зокрема у 2006 році порівняно з 1980 роком забір води зменшився на 18401 млн. м3 (табл. 1). Це пов’язано з значним спадом виробництва, що був викликаний розвалом єдиного господарського комплексу, а не впровадженням ефективних форм та способів водоспоживання, що забезпечують економію свіжої води. Тобто структурні зрушення, пов’язані із згортанням масштабів діяльності, виступили свого роду засобом економії водних ресурсів(6).

Зміна обсягів залучення водних ресурсів до господарського обороту та характеру водокористування вимагає детальнішого розгляду структури використання прісної води за основними напрямками у 1990 та 2006 роках. Це дозволить виявити структурні зрушення щодо використання водних ресурсів на ті чи інші потреби і з огляду на це підібрати найбільш дієві регуляторні важелі, щоб максимальною мірою раціоналізувати процес водокористування. У 1990 році найбільша частка у структурі використання прісної води належала використанню води на виробничі потреби (54%) (рис. 1).

 

 

Причиною цього було стабільне функціонування ряду водомістких галузей переважно важкої індустрії і потреба у водних ресурсах була необхідним чинником безперебійності розширеного відтворення ресурсної бази цих суб’єктів господарювання. Частка використання прісної води на побутово-питні потреби станови­ла 16% і була пов’язана з чисельністю населення та ступенем забезпечення окремих населених пунктів централізованим водопостачанням. У 1990 році сільськогосподарське виробництво ще не зазнало значних стагнаційних потрясінь, що давало можливість активно використовувати меліоровані землі, на що витрачалася значна частина прісної води. Так, частка витрат прісної води на зрошення в цей період становила 24%. Наявність потужних тваринницьких комплексів та розвиненої інфраструктури сільськогосподарського виробництва, які теж потребували стабільного водопостачання, призвела до того, що 6% забраної прісної води використовувалося на сільськогосподарські потреби. Така структура використання прісної води мала місце в останній стабільний рік функціонування господарського комплексу України. Розвал єдиної господарської системи Радянського Союзу, руйнація міжреспубліканських та міждержавних зв’язків, стихійне впровадження ринкових інститутів у систему економічних відносин призвели до значних структурних зрушень у сфері матеріального виробництва, що й позначилося на структурі використання прісної води.

У 2006 році частка води на виробничі потреби від загального використання становила 56%. Ця частка була на 2% більшою за частку використання прісної води в 1990 році. Причиною цього стало згортання масштабів ведення сільськогосподарського виробництва на основі зрошуваного землеробства та скорочення витрат води на інші види сільгоспводопостачання. Тому загальне скорочення обсягів прісної води, що використовувалася на виробничі потреби, супроводжувалося зростанням її частки у структурі загального використання. Зросла частка витрат прісної води й на побутово-питні потреби – порівняно з 1990 роком на 11%.

Значною мірою на це вплинуло те, що протягом останніх шістнадцяти років активно йшов процес розбудови приватного житла, що позначилося на формуванні додаткових систем водопостачання і відповідно вплинуло на рівень споживання прісної води на господарсько-питні потреби. На фоні зростання частки використання прісної води на виробничі та побутово-питні потреби мало місце скорочення частки прісної води, що використовувалася на зрошення та інші сільськогосподарські потреби. Ця частка становила відповідно 14 та 3% (рис. 2). Отже, за останні шістнадцять років відбулися значні зрушення в структурі використання прісної води, які супроводжуються збільшенням питомої ваги витрат прісної води на виробничі та побутово-питні потреби, а це створює значний потенціал для збільшення обсягів скидів забруднених стічних вод. Це підтверджує і незадовільний технічний стан вітчизняного водопровідно-каналізаційного господарства та водогосподарська інфраструктура промислових підприємств).

За період 1980-2006 років відбувалося інтенсивне залучення для задоволення виробничих та господарсько-питних потреб підземних вод. У 2006 році частка підземних вод у загальному заборі води становила 16%, що на 3% більше показника 1980 року. Деяке зниження частки забору підземних вод мало місце в період з 2000 по 2005 рік: її величина коливалася в межах 10-11% (рис. 3). Причиною значного зростання частки підземних вод у загальному заборі води є розробка ряду свердловин у м. Києві для задоволення питних потреб місцевого населення. Цю практику варто поширити на більшість регіонів України, адже підземні води відзначаються значною екологічною безпечністю та наявністю поживних речовин, необхідних для повноцінного відтворення здоров’я населення. Ініціатива щодо розширення господарського освоєння та експлуатації підземних вод має належати органам місцевого самоврядування, які покликані сприяти забезпеченню населення водними ресурсами потрібної якості. Для підвищення ефективності процесу додаткового залучення підземних вод у господарський оборот варто організовувати конкурсний відбір розробників запасів підземних вод, що унеможливить адміністративні зловживання та сприятиме більш прозорому механізму регулювання водокористування.

В період з 1980 по 2006 рік спостерігалися дещо схожі тенденції щодо обсягів безповоротного та зворотного водопостачання. Зокрема обсяг безповоротного споживання у 2006 році порівняно з 1980 роком знизився на 9088 млн. м3 (рис. 4). Це пов’язано з тим, що на початку 90-х років було завершено інституціоналізацію плати за спеціальне використання природних ресурсів і суб’єкти господарювання були змушені формувати інфраструктуру ощадливішого використання водних ресурсів – у першу чергу щодо зменшення безповоротних втрат води. Менш інтенсивно у 2006 році порівняно з 1980 роком знизились обсяги зворотного водопостачання (на 1273 млн. м3). Причиною цього є зменшення більш ніж удвічі забору води у 2006 році порівняно з 1980 та 1990 роками та використання систем оборотного і повторно-послідовного водопостачання.

У 2006 році спостерігався значний варіаційний розмах щодо обсягів використання свіжої води в розрізі адміністративно-територіальних одиниць України. Найвищі обсяги використання свіжої води мали місце у Дніпропетровській (1480 млн. куб. м), Запорізькій (1101 млн. куб. м), Київській (874,1 млн. куб. м) областях та місті Києві (792,1 млн. куб. м). Найнижчі обсяги використання свіжої води спостерігались у м. Севастополі (41,2 млн. куб. м), Закарпатській (41,8 млн. куб. м), Кіровоградській (45,4 млн. куб. м), Тернопільській (64,2 млн. куб. м) та Чернівецькій (68,8 млн. куб. м) областях (рис. 5). Така асиметрія в обсягах використання свіжої води окремих адміністративно-територіальних одиниць пов’язана із впливом ряду об’єктивних та суб’єктивних чинників – різним потенціалом промислового виробництва, відмінністю систем водоспоживання на промислових підприємствах, відсутністю в ряді регіонів сучасних систем водоподачі, що супроводжується значними втратами води, високою водомісткістю окремих виробництв, обсягами використання свіжої води у сільськогосподарському водопостачанні та комунальному господарстві. Найбільші обсяги використання свіжої води у Дніпропетровській області зумовлені наявністю потужного металургійного комплексу, в Запорізькій області – значними потужностями енергетичної галузі. У найближчі роки розвиток металургійного комплексу й надалі буде зорієнтований на підвищення обсягів виробництва у зв’язку зі сприятливим попитом на його продукцію на світових ринках, а отже і потреба у водних ресурсах зростатиме.

Зменшити використання свіжої води можна за рахунок збільшення потужностей повторно-послідовного та оборотного водоспоживання. Досягнення успіху в цьому напрямку залежить від наявності системи стимулювання вкладення інвестиційних ресурсів на розширення потужностей вказаних вище систем водозабезпечення. Найбільш дієвим стимулом є компенсація державою частини відсотків за кредитні ресурси, які водокористувачі братимуть у комерційних банках.

Значні обсяги використання свіжої води у Київській області пов’язані з обслуговуванням потреб м. Києва, зокрема промислових підприємств та житлово-комунального господарства. Саме в басейні Дніпра на території Київської області спостерігається найбільша кількість зловживань як щодо забудови прибережних смуг, так і організації централізованого водопостачання та дренажу на масивах новобудов.

Значними порівняно з іншими регіонами є обсяги використання свіжої води в Херсонській та Одеській областях, а також в Автономній Республіці Крим: їх обсяг відповідно становить 607,4 млн. куб. м, 326,2 млн. куб. м та 739,2 млн. куб. м. Причиною значного використання свіжої води є значні площі поливних земель, які потребують зрошення. Щодо обсягів використання свіжої води на побутово-питні потреби у 2006 році, то тут має місце традиційний для регіонів дисперсний розподіл. Найвищі обсяги використання свіжої води для побутово-питних потреб мають місце в м. Києві (329,4 млн. куб. м), Дніпропетровській (320,9 млн. куб. м), Донецькій (295,5 млн. куб. м) та Харківській (160,5 млн. куб. м) областях. Саме в цих регіонах розміщені міста-мільйонери, де об’єктивно є підвищеним обсяг свіжої води, яка спрямовується на побутово-питні потреби. Хоча її частка в загальному обсязі використаної води (крім Харківської області) поступається таким регіонам, як Львівська (48%) та Кіровоградська (53%) області. Це пов’язано з тим, що ще більший обсяг свіжої води в цих регіонах спрямовується на виробничі потреби у зв’язку з тим, що у Дніпропетровській області розвиненою є галузь чорної металургії, а вона є найбільшим споживачем свіжої води, що й впливає вирішальною мірою на структуру водоспоживання.

З обсягами водовідведення в регіонах України корелюють й обсяги скинутих вод у поверхневі водні об’єкти. Найвищі обсяги скинутих вод мають місце в Автономній Республіці Крим (315,8 млн. куб. м), Дніпропетровській (1325 млн. куб. м), Донецькій (1653 млн. куб. м), Запорізькій (857,3 млн. куб. м), Київській (761,4 млн. куб. м), Луганській (372,1 млн. куб. м) областях та м. Києві (817,3 млн. куб. м). Відповідно частка скинутих вод у поверхневі водні об’єкти в загальному обсязі водовідведення в цих регіонах становить: в АР Крим – 91%, у Дніпропетровській області – 95%, Донецькій – майже 100%, За­порізькій – 97%, Київській – 99%, Луганській – 96% та в м. Києві – майже 100% (рис. 6). Ці дані свідчать, що система водовідведення базується на простому скиді вод у поверхневі водні об’єкти. Це призводить у більшості випадків до потрапляння в природні водотоки значної кількості забруднюючих речовин, що впливає на відтворення та відновлення води, а також на динаміку біологічних ресурсів.

У вказаних вище регіонах найвищими є й обсяги скинутих у поверхневі водні об’єкти забруднених стічних вод. Так, в Автономній Республіці Крим їх обсяг становить 80,3 млн. куб. м, у Дніпропетровській області – 659,4 млн. куб. м, Донецькій – 1374 млн. куб. м, Запорізькій – 457,1 млн. куб. м, Луганській – 221,9 млн. куб. м та м. Києві – 419,8 млн. куб. м . Значний вплив на обсяг скидів стічних вод здійснює стан системи очистки стічних вод, яка в більшості регіонів (особливо у промислово розвинених регіонах) є застарілою і не здатна забезпечувати ефективну очистку стічних вод. Тому й не дивно, що значним є відсоток скиду забруднених стічних вод у загальному обсязі скинутих вод в поверхневі водні об’єкти. Зокрема в Донецькій області він становить 83%, у Львівській області – 69%, в Одеській – 64%. Це має стати передумовою для розробки державної програми з розбудови очисних споруд, особливо у вказаних вище регіонах, щоб зменшити потрапляння забруднених стічних вод у природні водні об’єкти і тим самим упередити інтенсивне поширення в них негативних екодеструктивних процесів.

Для поглибленого аналізу ефективності водокористування в регіонах України проаналізуємо регіональний розріз таких показників як середнє значення плати за спеціальне водокористування одного користувача та середнє значення використання свіжої води одним водокористувачем. У 2006 році в розрізі регіонів України спостерігалася значна асиметрія щодо цих двох показників.

Найбільше середнє значення плати за спеціальне водокористування одного водокористувача мало місце у Дніпропетровській (85 тис. грн.), Запорізькій (85,1 тис. грн.), Донецькій (58 тис. грн.), Кіровоградській (42,4 тис. грн.), Луганській (35,4 тис. грн.) та Миколаївській (34,6 тис. грн.) областях (рис. 7).

Це пов’язано з тим, що більшість з цих регіонів є індустріально розвиненими і внаслідок диференційованості нормативів плати, яка враховує при цьому басейн річки та вид водного джерела, саме в цих регіонах показник плати за водокористування одним водокористувачем значно перевищує показники по інших регіонах. Натомість середнє значення використаної свіжої води одним водокористувачем є найбільшим у Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Миколаївській та Херсонській областях, а також у м. Києві. Причиною цього є у Дніпропетровській, Запорізькій та Донецькій областях значні потреби у водних ресурсах окремих галузей промислового виробництва, а в Миколаївській та Херсонській областях – потреби сільськогосподарського водо­постачання і зрошення меліорованих земель.

Підсумовуючи аналіз процесів водокористування в регіонах України у 2006 році, можна стверджувати, що й надалі спостерігається значний варіаційний розмах щодо обсягів забору води з природних водних об’єктів, мають місце значні втрати води при транспортуванні внаслідок аварійного стану більшої частини систем водопостачання, висо­кою залишається частка скиду забруднених стічних вод у загальному водовідведенні, системи оборотного та повторно-послідовного водопостачання так і не набули масового поширення, низьким залишається забір свіжої води з підземних водних об’єктів у більшості регіонів, має місце значна розбіжність у регіональному розрізі між середнім значенням використаної свіжої води та середнім значенням плати за спеціальне водокористування одним водокористувачем.

Різниця між об’ємом водоспоживання всього поверхневого і місцевого стоку на певній території визначає сучасний об’єм використання транзитного стоку. Різниця із знаком мінус свідчить про наявність вільних водних ресурсів і можливості розміщення на цій території додаткових виробництв.

Для перспективного рівня на основі прогнозу розвитку і розміщення продуктивних сил складається водогосподарський баланс. По його прибутковій частині визначається можлива перспективна водозабезпеченість, а по витратній – необхідна.

Якщо різниця між цими видами водозабезпеченості має позитивне значення, це свідчить про повну забезпеченість території, якщо від’ємне – то в перспективі буде спостерігатися дефіцит водних ресурсів. Для його ліквідації необхідно вжити комплекс заходів, зокрема:

  • розробити і впровадити безводні та маловодні технології, перевести промислові підприємства на зворотне водозабезпечення на основі кооперування й комбінування виробництва, забезпечити багаторазове використання води в різних виробничих циклах і технологічних процесах;
  • розробити і впровадити водозберігаючі технології виробництва сільськогосподарської продукції, здійснити перехід на заощадливі норми зрошення земель;
  • обмежити розвиток водомістких виробництв;
  • здійснити роботи з підвищення водовіддачі великих і малих річок, природних та штучних водойм, на основі комплексних оцінок в ярах і балках та інших непридатних для використання землях створити ставки і водоймища атмосферного наповнення;
  • збільшити забір транзитного стоку з умовою, що в річках залишається екологічний мінімум стоку;
  • створити необхідні запаси води за рахунок весняних паводків у вільних підземних місткостях, вироблених просторах і додаткового накопичення у водосховищах;
  • вивчити запаси підземних вод, можливостей і об’ємів їх споживання в галузях економіки.

Використання науково обґрунтованих об’ємів водозабезпечення та розрахунки водогосподарського балансу дозволяють перетворити прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил у безперервний процес із зворотним зв’язком за водним фактором. Прогнозування здійснюється в кілька етапів. На першому визначають можливості і напрями водозберігаючого розвитку галузей економіки, на другому – розраховують перспективну потребу у воді, виходячи з прогнозу розвитку і розміщення продуктивних сил. Далі складають водогосподарський баланс території, на основі якого визначають необхідні водогосподарські заходи, вносять економічні та екологічні корективи у план розвитку і розміщення продуктивних сил з метою приведення у відповідність господарські потреби у воді до водних ресурсів території. На останньому етапі визначають зміни водозабезпеченості території в результаті реалізації планів та прогнозів розвитку галузей економіки, здійснюють коригування напрямів розвитку і розміщення галузей економіки на наступний період (8).

Розміщення продуктивних сил повинно базуватись на екологічній оцінці техногенного впливу на природне середовище, теоретичною основою якої є встановлені фундаментальними дослідженнями природних вод законо­мірності формування водних екосистем, трансформування їх структурно-функціональних характеристик у природних і порушених умовах.

Водні об’єкти необхідно розглядати на основі системного підходу, тобто з додержанням принципів екосистемності, поліваріантності, комплексності, ключових факторів.

Прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил неможливе без локального та регіонального прогнозів впливу техногенних факторів на природні води, необхідних для розробки рекомендацій щодо раціонального використання поверхневих і підземних вод, формування екологічних вимог, спрямованих на запобігання чи максимальне обмеження можливих негативних наслідків, а також для розробки комплексу водоохоронних заходів і системи заходів щодо охорони природи з урахуванням усіх чинників (радіоекологічних, санітарно-гігієнічних, рибогосподарських тощо)(10).

З цією метою необхідно розробити:

  • новий підхід до перспективного планування відтворення та використання водних ресурсів, оскільки концепція одноразового їх використання вичерпана економічно, технічно й екологічно;
  • нормативи економічного збитку по окремих регіонах для всіх елементів навколишнього середовища (у тому числі водних ресурсів) з їх постійним коригуванням.

Прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил здійснюється залежно від водозабезпеченості областей та районів і повинно включати:

  • вирішення питань про доцільність і допустимість збільшення техногенного навантаження на екосистеми водних об’єктів, розгляд альтернативних шляхів вирішення проблеми водозабезпечення у випадку, якщо фактор ризику великий, а прогнозні процеси можуть набути незворотного характеру;
  • екологічну узгодженість розміщуваних підприємств, структури і темпів розвитку виробництва, оптимізацію розмірів об’єктів з урахуванням їх потенційної можливості ефективного проведення водоохоронної діяльності, екологічне обґрунтування господарського відособлення при використанні водних ресурсів чи виключення такого;
  • облік можливості кооперування, комбінування і комплексування виробництва з урахуванням найбільш раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, у тому числі водних. При цьому слід враховувати повторне використання води у багатьох технологічних процесах і на різних підприємствах, будівництво спільних очисних споруд, водогосподарських об’єктів і оптимізацію розподілу водних ресурсів.

При розміщенні об’єктів галузей економіки необхідне додержання ГДК забруднюючих речовин у водоймах і водотоках на основі використання маловідходних та безвідходних технологій, систем повторного і зворотного водозабезпечення, а також заходів щодо очищення, знешкодження, знезараження стічних вод і виробничих відходів. Об’єкти, які не забезпечені спорудами для запобігання забрудненню поверхневих і підземних вод, функціонувати не повинні.

При розміщенні підприємств, будинків, споруд та інших об’єктів, що впливають на стан води, а також розгляді питання про реконструкцію, технічне переозброєння чи зміну технології виробництва необхідно погоджувати умови відведення стічних вод у водні об’єкти.

Розміщення об’єктів слід здійснювати відповідно до затверджених передпланових, передпроектних і проектних документів, які повинні містити обґрунтовані матеріали про вплив цих об’єктів на санітарний стан водойм і водотоків, а також заходи, спрямовані на попередження чи ліквідацію існуючого забруднення. На функціонуючих об’єктах необхідно дотримуватись нормативної якості води.

Одним із напрямів підвищення ефективності водокористування є охорона води від забруднення. Для визначення перспективних шляхів вирішення проблеми охорони води слід розробити:

  • методи очищення промислових і комунально-побутових стічних вод з урахуванням утилізації осадків;
  • науково обґрунтовані нормативи якості води для технологічних операцій;
  • систему очищення і повторного використання стоків тваринницьких комплексів;
  • технологічні процеси опріснення для водозабезпечення та очищення стічних вод;
  • наукові рекомендації щодо запобігання забрудненню природних вод неорганізованим поверхневим стоком з міст, промислових вузлів і сільгоспугідь.

Розвиток і розміщення продуктивних сил пов’язані також з оцінкою об’єктивно обумовлених обмежень щодо зміни водного режиму водотоків з погляду соціального фактора та збереження екосистеми. На цій основі узгоджуються вимоги галузей (об’єктів) господарської діяльності до водного режиму і використання водотоків, водойм та навколишніх територій шляхом формування водогосподарських комплексів на певний розрахунковий рівень.

Вирішення питань розвитку і розміщення продуктивних сил повинно базуватись на комплексному прогнозі соціально-економічного розвитку з обов’язковим урахуванням регіональних заходів щодо охорони природи і раціонального природокористування. Водні ресурси є чи не найбільш детермінуючим чинником соціально-економічного піднесення.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Водні ресурси на рубежі XXI ст.: проблеми раціонального використання, охорони та відтворення / За редакцією академіка УЕАН, д.е.н., професора М.А. Хвесика. – К.: РВПС України НАН України, 2005. – 564 с.
  2. Голян В.А. Механізми господарського освоєння водноресурсного потенціалу України в умовах глобалізації // Вісник Національного університету водного господарства та природокористування. Збірник наукових праць. Вип. 4 (40). Економіка. Ч.2. – Рівне, 2007. – С. 57-65.
  3. Дезірон О.В. Про водні ресурси України, їх стан та забезпечення водою населення і галузей економіки // Труди міжнародної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми охорони довкілля, раціонального використання водних ресурсів та очистки природних та стічних вод” (20-23 квітня 2004 р., м. Мир­город) / Ред. кол.: Гриценко А. В. та ін. – К.: Т-во “Знання” України, 2004. – С.25-29.
  4. Закорчевна Н. Б. Проблеми сталого розвитку водогосподарського комплек­су басейна Південного Бугу // Економі­ка природокористування і охорони довкілля. Зб. наук. пр. (Редкол.: Б. М. Данилишин (відп. ред.) та інші.) – Київ: РВПС України НАН України, 2000. – С.9-19.
  5. Збагерська Н.В. Методичні підходи до визначення макроекономічної оцінки природних ресурсів // Вісник Національ­ного університету водного господарства та природокористування. Збірник науко­вих праць. Економіка. Частина 2. Випуск 4(36). – Рівне, РВЦ НУВГП. – 2006. – С.44-51.
  6. Кваснюк Б.Є. Рента і рентні відносини в Україні // Економічна теорія. – 2004. – №1. – С.9-23.
  7. Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформацій/Під загальною редакцією чл.-кор. НАН України Б.М. Данилишина. – К.: ЗАТ “Нічлава”. – 2006. – 704 с.
  8. Продуктивність водоресурсних джерел України: теорія і практика / Під загальною редакцією чл.-кор. НАН України, д.е.н., проф. Б.М. Данилишина. – К.: РВПС України НАН України, 2007. – 412 с.
  9. Хвесик М. А., Голян В. А., Хвесик Ю. М. Інституціональне середовище сталого водокористування в умовах ринкових відносин: національні та регіональні виміри: Монографія. – К.: Книжкове видавництво НАУ, 2005. – 180с.
  10. Хвесик М. А., Горбач Л. М., Кулаковський Ю. П. Економіко-правове регулювання природокористування: Монографія. – К.: Кондор, 2004. – 524с.