Лозанський В.Р.
Український НДІ екологічних проблем, м. Харків
Основними принципами охорони довкілля, зокрема водного середовища, в Україні серед низки інших принципів є:
а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;
б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей.
Ці два принципи викладено у перших двох частинах статті 3 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Вони включають ключові слова: екологічна безпека і екологічно безпечне середовище.
По суті, це синоніми, що підтверджується визначенням, наведеним у статті 50 цього закону: “Екологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей”. Таке визначення, як можна бачити, повністю відповідає також поняттю “екологічно безпечне середовище”. Під погіршенням екологічної обстановки у випадку водного компонента довкілля звичайно розуміють небажану зміну величин показників фізичного (у тому числі, радіаційного), хімічного та біологічного стану водних об’єктів, від яких залежить їх екологічне благополуччя, тобто порушення сприятливих умов існування водних організмів (гідробіоценозу). Зрозуміло, що погіршення стану водних об’єктів, зокрема, якості природної води, може безпосередньо або опосередковано створювати загрозу для здоров’я людей.
У чинному Водному кодексі України (ВКУ), на жаль, відсутня стаття з викладенням основних принципів охорони вод, хоча добрим взірцем для цього може слугувати Водна рамкова директива ЄС 2000/60/ЕС. Нема в ньому і визначення поняття екологічної безпеки, пов’язаної як з діяльністю людини так і з стихійними явищами, що можуть впливати на стан водних об’єктів. Це упущення потребує виправлення при наступному внесенні змін до ВКУ. Зокрема, можна запропонувати такі визначення, що базуються на понятті екологічного ризику:
- екологічна безпека – це наслідки будь-якої діяльності людини або стихійного явища, що впливають на стан водного об’єкта, які не перевищують допустимих меж екологічного ризику;
- екологічний ризик – це чисельно виражена ймовірність виникнення небажаних наслідків для людини та/або гідробіоценозу якоїсь дії, пов’язаної зі станом водного об’єкта, за певний період часу.
Допустимі межі екологічного ризику, що виникають внаслідок певної дії, це нормативні величини, які мають встановлюватися органами державного регулювання для кожного виду діяльності на підставі порівняльного економічного аналізу величин збитків, що очікуються для кожного з можливих рівнів ризику, та витрат, необхідних для забезпечення дотримання конкретного рівня ризику. Оптимальною є така величина допустимого ризику, за якої сума величин збитків і витрат є мінімальною.
Методологія визначення допустимих меж екологічного ризику отримала широке визнання в розвинутих країнах. Вона знаходить усе більше застосування, наприклад, під час встановлення стандартів або категорій якості природної води в процесі діяльності, спрямованої на поетапне покращання якості води у водному об’єкті. В Україні продовжує зберігатися прийнята ще за радянських часів орієнтація на прагнення до забезпечення повної відсутності ризику. Тому у статті 36 ВКУ проголошено, що для оцінки можливостей використання води водних об’єктів для потреб населення та рибного господарства встановлюються нормативи, які забезпечують безпечні умови водокористування, тобто відповідають нульовій величині ризику.
Слід наголосити, що ВКУ, ґрунтуючись на цілком реалістичних міркуваннях, не вимагає обов’язкового дотримання у водному об’єкті нормативів екологічної безпеки водокористування, як це часто неправомірно вважають деякі представники органів державної виконавчої влади. Та це, кажучи об’єктивно, взагалі практично неможливо, особливо з урахуванням таких явищ, як адитивність та синергізм у разі наявності у воді низки речовин з однаковою лімітуючою ознакою небезпеки, що завжди неминуче.
Як це не дивно, але в Україні ніколи не існувало і не існує зараз норм (стандартів) якості води у водних об’єктах, які були б обов’язковими до дотримання на даний час, та більш жорстких норм (цілей якості води), які мають стати чинними через декілька років у процесі поетапного покращання якості води. А з цих причин не можна вести мову про дійове і ефективне управління станом поверхневих водних об’єктів, який визначається їхнім екологічним і хімічним станом.
В країнах Європейського Союзу та в багатьох інших розвинутих країнах світу такі стандарти та цілі якості води існують. Це дозволило визначити у Водній рамковій директиві 2000/60/ЕС за мету для всіх країн-членів ЄС досягнення до 2015 року доброго стану поверхневих вод згідно з методичними положеннями, викладеними у додатку V, у результаті здійснення заходів щодо охорони та покращання їхнього стану. І держави Європи поступово наближаються до цієї мети, що відстежується проведенням моніторингу. Одночасно з цим неухильно підвищується рівень екологічної безпеки діяльності людей, пов’язаної з водою. Встановлення стандартів і цілей якості води водних об’єктів є нагальною потребою для України.
Поняттям, протилежним до екологічної безпеки, є екологічна небезпека. Вона спричинюється шкідливою дією води і може виникати внаслідок як природних (стихійних), так і антропогенних чинників. З першими пов’язані стихійні затоплення і підтоплення територій, руйнування берегів, захисних дамб та інших споруд під час повеней, водна ерозія ґрунтів, утворення ярів, зсувів і селів. З другими – техногенні затоплення, підтоплення і засолення ділянок земель внаслідок втрат (частіше за все аварійних) води, що транспортується або зберігається. Можна ще назвати такі причини цього, як надмірна подача води під час зрошення та перекриття потоків підземної води при будівництві промислових та інших споруд. Екологічну (техногенну) небезпеку може створювати також забруднення вод через надходження до них забруднюючих речовин зі зворотною водою. Проте, у разі скидання зворотної води у відповідності до офіційно виданих дозволів вважається, що таке скидання не створює екологічної небезпеки і його не розглядають як шкідливу дію води. Безперечну небезпеку становить залпове (аварійне) скидання забруднюючих речовин. У ВКУ аварійне забруднення розглядається сумісно зі стихійним лихом у главі 21, присвяченій запобіганню шкідливим діям води та аваріям на водних об’єктах і ліквідації їх наслідків.
Конче потрібно визначити органи державного управління, що відповідають за забезпечення екологічної безпеки, пов’язаної з водою, чітко визначити їх функції та окреслити відповідні джерела фінансування необхідної для цього діяльності. Можна припустити, що відповідальність за запобігання та попередження стихійного лиха, тобто охорону людей і природи від самої природи, також як і за профілактику техногенних аварій, слід покласти на Міністерство з надзвичайних ситуацій (МНС). Воно повинно також очолити діяльність щодо ліквідації наслідків стихійного лиха та аварій. Здійснення цих функцій має бути забезпечене необхідним фінансуванням як за рахунок державного і місцевих бюджетів, так і за рахунок тих юридичних і фізичних осіб, з вини яких виникла аварія.
Міністерство охорони навколишнього природного середовища (Мінприроди), спираючись на вісім Державних управлінь водами районів річкових басейнів, які потрібно створити, має відповідати за ефективне екологічне управління будь-якою діяльністю, що впливає на стан вод, забезпечуючи водоохоронне планування у межах річкового басейну, організацію ефективного, екологічно безпечного басейнового управління водами, правове, адміністративне, економічне і технічне регулювання водокористування, моніторинг, контроль і облік за всіма показниками, що характеризують екологічну безпеку людей та всієї живої природи. Тобто, Мінприроди має охороняти прийнятний для всього живого стан довкілля від можливих небезпечних наслідків повсякденної діяльності людини, за виключенням аварій. І у цьому сенсі відповідати за забезпечення екологічної безпеки в державі. Фінансування цієї діяльності повинно у повному обсязі забезпечуватись водокористувачами і водоспоживачами, що існують у межах річкового басейну, без будь-яких дотацій з державного і місцевого бюджетів.
Заслуговує уваги більш глибокий аналіз поняття екологічна безпека. Справа у тому, що поряд з ним існує поняття санітарно-гігієнічна безпека (див. статтю 33 ВКУ). Як співвідносяться ці поняття між собою? Це потребує повного розуміння. Можна стверджувати, що проявлення у наш час впливу антропо-центричної концепції призвело до виділення з поняття екологічної безпеки окремої гілки санітарно-гігієнічної безпеки людини, відокремленої від другої гілки, що стосується екологічної безпеки всього рослинного і тваринного світу без людини. Строго кажучи, ця друга гілка потребує власної загальновизнаної назви, якої поки що немає. Це справа майбутнього. Але сьогодні ми повинні розуміти, що визначення поняття екологічна безпека охоплює людину та весь рослинний і тваринний світ, тоді як визначення поняття санітарно-гігієнічна безпека обмежується лише людиною.
Це враховується далеко не завжди. Наприклад, у статті 36 ВКУ гранично допустимі концентрації речовин у водних об’єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення, названо нормативами екологічної безпеки водокористування, тобто, вони мають стосуватися як людини, так і всього рослинного і тваринного світу. Насправді ж це санітарно-гігієнічні нормативи, які стосуються лише людини, вони не мають жодного відношення до гідробіоценозу і ніякої безпеки йому гарантувати не можуть.
Серед деяких фахівців зустрічається погляд на те, що поняття екологічної безпеки розповсюджується на вплив харчових продуктів і продукції підприємств на здоров’я населення. У дійсності ж такий вплив регулюється нормами санітарно-гігієнічної безпеки, а екологічно безпечною продукцією слід вважати ту, при виробленні та використанні якої не завдається шкоди не тільки людині, але й усій живій природі.
■ ВИСНОВКИ
- У Водному кодексі України (ВКУ) слід сформулювати основні принципи охорони вод адаптовані до тих, що прийнято в Європейському Союзі.
- Потребує впровадження в Україні методологія визначення допустимих меж екологічного ризику, зокрема для цілей нормування якості природної води.
- Необхідно розробити і запровадити в Україні стандарти і цілі якості води водних об’єктів, що дозволить поступово покращувати їх стан з використанням сучасних методів управління.
- Вимагають вивчення і реалізації на державному рівні чітке розмежування відповідальності органів державного управління (зокрема, МНС і Мінприроди) і визначення механізмів фінансування заходів стосовно забезпечення екологічної безпеки діяльності, пов’язаної з водою.
- Вкрай нагальним є завдання організації в Україні системи державного управління водами районів річкових басейнів для економічного стимулювання прискорення оздоровлення водних об’єктів.
- Відзначені у статті недоліки ВКУ, зокрема термінологічні, очікують виправлення.